10:28
п'ятниця 06 листопада 2020

«Вони зробили неможливе, щоб вистояти» - черкащанка Леся Хлипавка розповіла, як писала книгу про волонтерство в Україні

10:28 п'ятниця 06 листопада 2020

 

Нещодавно вийшла в світ книга «Про Гідність. Волонтерський рух в Україні 2013 – 2017 років». Її авторка з Черкас, історик і викладач Леся Хлипавка розповіла в інтерв'ю для "ТОЛК", які труднощі виникали під час написання книги, яку роль відіграли волонтери у російсько-українській війні та чому цей рух нині майже затих.

 

- Нещодавно Ви видали книгу про українських волонтерів під назвою «Про Гідність. Волонтерський рух в Україні 2013 – 2017 років». Розкажіть, як і чому вирішили її написати, тобто, з чого все почалося?

 

- У квітні 2020 року, після трирічної роботи, вийшла друком колективна монографія про волонтерський рух в Україні. Для мене все почалося у 2017 році, коли довідалася, що на замовлення НАН України в Інституті українознавства ім. І. Крип'якевича (м. Львів) проводять дослідження: «Діяльність волонтерських організацій як чинник зміцнення обороноздатності України та реінтеграції тимчасово окупованих територій». Оскільки тема була близька до моїх наукових інтересів, і на той момент я знала кількох волонтерів, тож коли виникла нагода, охоче долучилася до цієї наукової розвідки.

 

Особисто для мене унікальність цього проєкту полягала в тому, що ми зосередили свою увагу над записами інтерв’ю безпосередньо із волонтерами, тобто йшлося не просто про теоретичний аналіз, а про запис поглиблених інтерв’ю, тривалість яких у середньому становила 3-4 години.

 

Окрім мене, в інтерв’юванні брали участь науковці зі Львова - Олена Аркуша, Анна Вараниця, Олена Лукачук, Юлія Шелеп, Галина Бодна. Для цього ними було розроблено спеціальну програму поглибленого інтерв’ю за наступними тематичними блоками: суспільно-політична ситуація в Україні (з листопада 2013 року і дотепер); засади, принципи, розуміння, безпосередня діяльність, види роботи, проблеми волонтерства; волонтер і держава; взаємини волонтера з громадськістю; особисті роздуми сучасного волонтера.

 

 

- Скільки часу пішло на написання книги? В якій формі вона написана і для кого призначена?

 

- Робота над записами інтерв’ю й укладанням наративу тривала близько трьох років й завершилася виданням колективної монографії, яка представляє науковій спільноті цілісний образ волонтерського руху в Україні, що був сформований внаслідок Революції гідності та російсько-української війни. У книзі представлено унікальний досвід самоорганізації суспільства перед загрозами, що нависли над Україною в 2014 році.

 

Я переконана, що за деякий час спогади волонтерів стануть у пригоді при формуванні офіційної пам’яті про збройний конфлікт, розпочатий у 2014 році, бо є справді найбільш інформативними й необхідними історикам як незаангажовані та відкриті для спілкування носії інформації. Так чи інакше, використання матеріалів монографії, записів інтерв’ю з волонтерами допоможе популяризувати їх досвід громадської активності серед українців, а головно - серед учнів та студентів. Можливо, такий досвід у майбутньому, стане орієнтиром для підростаючого покоління.

 

- З якими труднощами стикалися під час написання книги? Куди доводилося їздити і з ким зустрічатися?

 

- Пошук респондентів був не з легких, оскільки волонтери не завжди погоджуються на інтерв’ю. Найбільша кількість оповідачів зі Львова та області, однак в архіві наших усних історій є інтерв’ю волонтерів із Києва, Кременчука, Рівного, Черкас, Івано-Франківської, Житомирської, Тернопільської і Хмельницької областей, а також Вільнюса і Каунаса, Лісабону та Онтаріо.

 

Особисто я прагнула записати не лише волонтерів із Києва чи Черкас, а й тих людей, які всупереч бойовим діям не полишили свої міста в Донецькій та Луганській областях. За час роботи над дослідженням вдалося записати спогади волонтерів із прифронтових Маріуполя й Сєверодонецька.

 

На інтерв’юерів виводили різні люди під час спілкування. До прикладу, у Києві відома волонтерка Оксана Левкова розповіла мені про Анну Котєльнікову з Маріуполя, а Олександр Мартинюк про Жанну Скорик із Сєверодонецька. От так і виникли оці «місточки» зі Сходом. Аби переконати людей погодитися на запис, пояснювала, що статті в інтернеті зникнуть, пости у Фейсбуці загубляться, і лиш усні спогади з усіма емоціями та інформацією стануть джерелом для майбутніх дослідників, які писатимуть про це свої наративи. І тут уже будуть важливі не лише імена, а причини, які рухали цими людьми.

 

 

- Відомо, що волонтерство в Україні набуло значного поширення на початку війни на Донбасі у 2014-17 роках. На Вашу думку, яку роль відіграло волонтерство в обороноздатності української армії, особливо в перші роки війни з Росією?

 

- Зробити неможливе, щоб вистояти – це гасло чи не найкраще характеризує волонтерський рух в Україні в перші місяці російсько-української війни. Почасти можна почути, що в 2014 році волонтери замінили державу й повністю взяли на себе утримання армії. Як на мене, таке судження є помилковим й не варто протиставляти волонтерів і державу. У цей не простий для країни час волонтери стали посередниками між просторами війни та миру в сучасній Україні.

 

У своїх спогадах волонтери неодноразово наголошували на проблемах військових, становищі місцевого населення, потребі діалогу й подолання наявних упереджень у зоні проведення АТО. У них відмінне від усталеного бачення війни, в якій не має жертв і героїв, своїх та чужих, в якій є звичайна людина, яка миттєво потребує невідкладної допомоги і не є важливим ні її звання, ні стать чи навіть політичні погляди, і є ворог, по ту сторону барикад.

 

За час спілкування з волонтерами чула від кожного з них якісь неймовірні та особливі історії, але разом із тим, багато із них відкрили та показали для мене повсякдення війни, де немає чіткого розмежування між хорошим і поганим, правильним і неправильним, бо війна лицарів залишилася в далекому Середньовіччі.

 

- Також відомо, що цей волонтерський рух із часом затих. Як гадаєте, чому так сталося, адже війна на Сході триває досі?

 

- Думаю, що цьому є багато причини. На жаль, ми не розуміємо, що волонтери теж втомлюються, вигорають, помирають від хвороб, які виникли внаслідок волонтерської діяльності. Більшість не визнає, що мають проблеми психологічного характеру у зв’язку з тим, чим займаються. Але з часом все одно до них приходить розуміння, що волонтеру теж потрібен відпочинок.

 

На мої запитання про те, чому на початку війни волонтерський рух переживав значне піднесення, а, починаючи десь від 2017 року, поступово згасав, чула у відповідь: «Коли в людини є страх, вона відразу мобілізується». Зараз, вочевидь, люди таких сильних емоцій чи то загрози не відчувають, вони просто звикли, що десь там іде війна.

 

Я вважаю, що волонтерський рух трансформувався відповідно до нинішніх викликів - частина волонтерів продовжує працювати у громадському секторі, багато моїх респондентів мають державницьке мислення і сприймають державу як перспективу, тож на чергових місцевих виборах узяли на себе відповідальність й балотувалися до місцевих чи обласних рад. Хоч які б не були їх результати, а вони відомі, дуже важливо зрозуміти, що все не можна зробити за один раз і треба докладати неймовірних зусиль для позитивних змін.

 

- Як багато волонтерських осередків залишилося в Україні станом на сьогодні?

 

- У нашій монографії описані практики понад 15 волонтерських організацій. Частина з них продовжує займатися допомогою військовим, хтось перепрофілювався на допомогу з реабілітації поранених, але є й такі, що оголосили про припинення своєї волонтерської діяльності, що є теж очевидним, адже ці організації виникали як реакція на конкретні потреби в умовах активної фази бойових дій, коли держава ще не мала досвіду та й не могла так швидко налагодити вирішення всіх проблем.

 

- Чи є волонтери в Черкасах? І взагалі, наскільки в Черкасах поширене волонтерство?

 

- За час роботи над дослідженням я познайомилася з частиною черкаських волонтерів, серед яких В’ячеслав Скічко, Оксана Циганок, Інесса Плащенкова, військовий капелан Лариса Когут. Також поспілкувалася з родиною волонтерів із с. Мошни – Лесею та Григорієм Константиновими.

 

Незважаючи на труднощі, вони продовжують збирати допомогу для військових та доставляють її на передові позиції, займаються проблемами реабілітації поранених, також допомагають родинам загиблих на війні.

 

- Чи стикалися з випадками шахрайства під виглядом збору грошей або провіанту для військових? Як можна боротися з такими шахраями?

 

- На жаль, волонтери стикаються з проявами непорядності в тому числі й серед однодумців. Такі люди були в історії завжди і під час Першої й Другої світових воєн. Мене тішить, що волонтери не бояться і не мовчать, а борються з непорядністю.

 

«У нас з’явилася гідність і ми навчилися розуміти, що треба багато з чим боротися, і часто це внутрішня боротьба», - сказала в одному з моїх інтерв’ю волонтерка з Черкас.

 

- Повернімося до Вашої книги. Які відгуки отримали про неї після видання? Чи планується перевидання? Чи маєте намір передавати її до бібліотек для збереження в історії?

 

- Коли отримала наклад друкованих примірників, то першочергово розіслала їх героям нашого видання у різні міста України, також передала книги до наукових установ та обласних наукових бібліотек. Відгуки від волонтерів, які стали героями нашого дослідження, - це завжди дуже хвилююче, адже писати історію - це велика відповідальність, а почасти навіть і страшно. Люди, про яких написано в книзі, написали чимало відгуків.

 

 

Наприклад, про свої враження від текстів розповіло на своїй сторінці у Фейсбуці подружжя Євгенії та Романа Іванівих із Львова: «Стати частиною книги - це здобуток, а от коли на обкладинці книги малюнок дружини - це вже сімейний здобуток. А от коли назва книги «про ГІДНІСТЬ» - це вже велика родинна гордість. Щиро пишаємось, що наша історія стала частиною цієї книги. Це ще одна причина для нас не знижувати оберти».

 

- Які маєте творчі, дослідницькі плани на майбутнє? Можливо, готуєте нову книгу чи наукову роботу? Про що вона буде?

 

- У моєму приватному архіві понад 20 записів інтерв’ю з волонтерами, тож у найближчій перспективі буду пробувати перетворити їх у життєві історії й видати Науково-популярне видання про волонтерство в незалежній Україні.

 

 Анатолій БАБАК